Олександр Дяченко
Олександр Дяченко народився 10 січня 1956 року в Києві.
Спочатку вивчав у Республіканській художній середній школі (РХСШ) живопис, але в старших класах зрозумів, що йому цікавіше займатися скульптурою, тож перейшов на відповідний відділ. Зазвичай після РХСШ вступали до Київського художнього інститут (зараз — Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури), однак Дяченко поїхав до Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва (зараз — Львівська національна академія мистецтв). Основною причиною такого рішення була зміна керівництва та посилення боротьби з формалізмом у КХІ. За словами Дяченка, якщо в Києві за експерименти могли виключити з інституту, то у Львові — максимум позбавити стипендії.
Олександр планував вступати на факультет кераміки, однак через нестачу балів пішов на проєктування. Зараз вважає, що для скульпторів курс архітектури є необхідністю, адже багато технічних моментів із архітектури та принципи стійкості певних матеріалів стають у пригоді. Наприклад, перші великі керамічні роботи Дяченко зміг зробити нетипово масштабними саме завдяки архітектурним прийомам. Візуально це була скульптура, але всередині під глиною розташовувалися справжні склепіння та контрфорси, як у готичних храмах.
Окрім архітектурних навичок, львівська школа дала Дяченку пластичну мову, що відрізнялася від більш реалістичної київської традиції. Згодом, коли Олександр повернувся до столиці, радянські художні ради навіть не приймали його проєкти через їхню надмірну «декоративність». Серед людей, що вплинули на Дяченка в його львівський період, він відзначає Мініону Фліт та Юрія Мисько — скульптор проводив чимало часу в їхніх майстернях.
Серед творчих проблематик, які ще зі студентства цікавили Дяченка, є образи української архаїки. Митця захоплювало єгипетське мистецтво та скульптура ранньої античності, але було незрозуміло — де ж українські аналоги? Коли Олександр відкрив для себе колекцію Історичного музею ім. Дмитра Яворницького в Дніпрі зі зразками кіммерійських, скіфських та половецьких скульптур, то побачив, на чому можна вчитися й розвивати власний стиль. Тож тема української архаїки посіла чільне місце в творчості майстра.
Олександр Дяченко. Українська архаїка. 2019, граніт
Після завершення інституту умови для творчості скульптора були не надто сприятливі: у 1980-х не хотілося постійно створювати роботи під радянські закупівлі, а на початку 1990-х зникли й вони. Тож у цей період Дяченку доводилося оформлювати книжки як графік і навіть обробляти каміння на заводі.
Ситуація для митця змінилася, коли в Україні почали проводити скульптурні салони з середини 2000-х. На одному з них Дяченко познайомився із засновником мистецького об’єднання ЧервонеЧорне Юрієм Сташковим. Сташків запропонував Олександру організувати Канівський міжнародний скульптурний симпозіум — митець погодився, і вже в 2011 році до Канева приїхали чотири скульптори з України та один із Німеччини. А в 2013 році кількість іноземних та українських учасників зрівнялася. Упродовж останніх десяти років Дяченко є співкуратором Канівських симпозіумів.
Найчастіше працює з камінням. Вважає, що так як скульптура живе найдовше з мистецтв, то через неї не можна транслювати негативну енергетику — це табу, яке для себе поставив Дяченко.
“Якщо в якийсь період я не зміг накопичити позитивну енергію, то просто не берусь робити скульптуру”
“У Львові я був киянином, а в Києві після інституту мене називали львів’янином”
Олександр Дяченко. Вагітна. 1990, шамот, 155 см.
Олександр Дяченко. Чоловіча голова. 2014, граніт