Ми – очі світу. Відповідальність зору та діалог культур.

20 січня 2025
Костянтин Дорошенко

Скульптура Дітера Рукхаберле “Частина дослідження” (1970) та роботи Володимира Будникова із серії “Особистий кабінет/Mein Konto”, 2024

На день народження художниця Влада Ралко подарувала мені алеппське мило, куплене в Берліні у сирійських переселенців. Ми давно й незалежно один від одного його полюбили. Подарунок повернув мене до ранку 24 лютого 2024 року. Тоді, безперервно курячи й гортаючи стрічку новин у ноутбуці, я думав про Алеппо. Ті, хто знищив легендарне місто, відоме ще з часів Аккада, могли зробити те ж саме і з моїм Києвом. У якийсь момент я відчув, що погляд перестав сприймати інформацію: машинально ковзаючи по екрану, він заглибився всередину самого себе.

Алеппське мило, відкрите хрестоносцями, як і гігієнічні практики ісламу, повільно, але глибоко змінило Європу. Упродовж століть після падіння Риму секрети миловаріння, як і багато інших античних досягнень, зберігалися саме в мусульманському світі. "Ритуальна чистота – це половина віри", – воїни великого курда Салах ад-Діна, вірні хадису пророка Мухаммеда, завчасно дізнавалися про наближення християнських лицарів за смородом, який вони поширювали. Зневага європейців до чистоти тіла підштовхувала близькосхідних учених до химерних висновків ще задовго до Хрестових походів. Перський лікар IX століття Ібн Абу-л-Ашас, наприклад, стверджував, що жителі північних країн линяють, як тварини. А у XXI столітті італійський медик Франческо Франсеккі опублікував дослідження про "демонізоване" довголіття середньовічних тамплієрів. Причиною виявилася не чорна магія, а наслідування мусульманських звичок – регулярних обмивань, відмови від свинини.

Те, що здається очевидним, швидко перетворюється на стереотип здорового глузду. "Я щоразу вчуся, коли бачу, як очевидне закриває очі на реальне", – говорить Влада Ралко. Очевидний європоцентризм заважає побачити реальне як Європи, так і світу в його історії, що розгортається на наших очах. "Глобальні конфлікти, такі як Друга світова війна, починалися через руйнування систем балансування та стримування: подій у Маньчжурії, громадянської війни в Іспанії, окупації Чехословаччини, аншлюсу Австрії", – зазначає директор Стратегічної ініціативи Скоукрофта в Atlantic Council Ендрю Міхта.

Про початок Другої світової оголосив людству імператор Ефіопії Хайле Селассіє I – і його не почули. "Невже народи всього світу не розуміють, що, борючись до гіркого кінця, я не лише виконую свій священний обов’язок перед моїм народом, але й стою на варті останньої цитаделі колективної безпеки? Невже вони настільки сліпі, що не бачать моєї відповідальності перед усім людством?.. Якщо вони не прийдуть, то я скажу пророчо і без почуття гіркоти: Захід загине", – заявив він у 1936 році на сторінках The New York Times.

За рік до того війська Муссоліні вторглися в Ефіопію та окупували її, активно використовуючи хімічну зброю. Санкції Ліги Націй проти агресора так і не набрали чинності – значною мірою завдяки інтригам СРСР. Хімічні атаки за підтримки Москви використовував проти своїх сирійських співгромадян Башар аль-Асад. Хімічну зброю проти України застосовують росіяни. Їхні північнокорейські союзники вже воюють у Європі. Якої ще ескалації вона боїться, зустрічаючись із мільйонами біженців із Сирії та України? І що бачить за словами "стабільність", "добробут", "майбутнє"?

Європейський добробут – не факт, а процес, що потребує зусиль, чутливості погляду та чесних, не механічних реакцій.

Кураторський проєкт Влади Ралко "Обличчя Ока" в берлінському центрі Hotel Continental – Art Space in Exile відкриває очі на хиткість цих конструкцій. Простір, пронизаний вікнами та колонами, дозволяє погляду блукати між роботами, позбавляючи експозицію жорсткого наративу, а глядача – спокуси очевидності. Співставлення творів сучасних українських художників і німецьких митців часів холодної війни розвіює ілюзію: європейський добробут – не факт, а процес, що потребує зусиль, чутливості погляду та чесних, не механічних реакцій. І художник, і глядач для Влади Ралко – свідок, а отже – учасник.

Ліногравюри Бернхарда Вогта розміром із поштову листівку – це послання нам із 1985 року, коли вони були створені для першотравневого фестивалю під відкритим небом у Західному Берліні. Вони присвячені біженцям із Туреччини та Ірану, чия доля й права тоді гостро обговорювалися в німецькому суспільстві.

У 1983 році 23-річний Джемаль Алтун, який утік із Туреччини після військового перевороту, викинувся з вікна Вищого адміністративного суду Берліна через рішення про депортацію. Трагедія спричинила вуличні протести, активізувала громадські ініціативи на підтримку мігрантів, знайшла відображення в літературі та музиці. Вогт присвятив Алтуну одну зі своїх робіт.

Меморіали Джемаля створені в Берліні, Гамбурзі та Касселі, проте кількість людей, які вчинили самогубство в Німеччині через загрозу депортації, нині вже налічує сотні.

Бернхард Вогт. Із серії “Біженці” (1985). Унизу праворуч – робота, присвячена Джемалю Алтуну.

Якщо в роки холодної війни були опозиційні політичні контексти, зараз у всіх.

Вогт – послідовник Баухаусу. Влада Ралко коментує: “Ці візуальні форми дуже близькі й нам. Якби я побачила роботи Бернхарда у 1985-му, вони б мене не зачепили нічим, окрім майстерності. Сьогодні я розумію, що в СРСР модерністські прийоми використовували для звеличення комуністичної ідеології та засудження капіталізму, тоді як Вогт утілював ними жорстку критику своєї держави. Радянський модернізм – оксюморон, СРСР модернізм знищив, звівши його використання до пропаганди”. У 2024-му функціонери “Альтернативи для Німеччини” зажадали критичного перегляду спадщини Баухаусу як “помилкового шляху сучасності”. “Комфортна ніша Європи розгерметизується. Якщо в роки холодної війни були опозиційні політичні контексти, зараз у всіх – спільний контекст”, – заявляє Ралко.

Володимир Будников народився в Києві у 1947 році. За рік до того Джордж Орвелл констатував у The Observer: “Росія почала вести холодну війну…” Напередодні розпаду СРСР Будников відкриває для себе Західну Європу, його роботи набуває Петер Людвіг для свого музею в Аахені. Сьогодні їх можна побачити там на виставці “Фрагменти колись існуючої реальності”, присвяченій мистецтву України. Холодна війна давно в минулому. Але її головна загроза – можливість ядерного удару – підло реанімована Москвою.

У Hotel Continental представлені роботи Будникова з циклу “Особистий кабінет/Mein Konto”. Обурений живопис конфліктує з назвою, що відсилає до благополучної нормованості. Цифровий кабінет – місце налагодження фінансових та інформаційних потоків, реальний – розкоші усамітнених роздумів і планування. Війна, що увірвалася в життя художника, виводить питання особистого рахунку в площину етичну й політичну. Роботи Будникова кричать про дефолт світового кредиту довіри, що почався з порушення Будапештського меморандуму російською анексією Криму.

У 2015 році в проєкті “Укриття” Фундації “ЧервонеЧорне” в Каневі Володимир Будников створив галерею зображень ядерного гриба в абстрактних пейзажах, нагадуючи про те, що життя Землі може залишатися красивим навіть після самознищення людства. “Людина, власне кажучи, у цьому світі й не потрібна. Тільки щоб дивитися. “Ми – очі світу”, – пише у своїх “Моабітських хроніках” Юрій Лейдерман, інший учасник виставок “Обличчя Ока” та “Фрагменти колись існуючої реальності”. Особисту чесність погляду він проявив, відмовившись від вагомого положення в російському культурному істеблішменті, обравши маргінальність неконвенційного, позастильового живопису. Про художнє явище, одним із лідерів якого був сам, Лейдерман говорить: “Московський концептуалізм перетворив американський перформанс – з його справжніми преріями та вулканами – на “нібито перформанс” і тим самим дав можливість кухонного, приватного існування сучасного мистецтва в совку”.

Роботи Юрія Лейдермана “У халаті з проріхами” (2021), “Історія коня 31” і “Прощання” (обидві – 2024)

Жоден прапор у світі зараз не здійнятий так високо, як наш, жовто-блакитний.

У розпал подій київського Майдану 2014-го лауреат премії Андрія Білого Юрій Лейдерман заявив: “Я плекаю мрію коли-небудь повернутися в мою Одесу. І мені хотілося б жити в унітарній Україні. З єдиною державною мовою – українською. Мене абсолютно не лякає перспектива бути “мовною меншістю”. (...) Я не хочу нікого образити. Але я думаю, жоден прапор у світі зараз не здійнятий так високо, як наш, жовто-блакитний. І ніде у світі люди не співають зараз із такою мужністю і надією національний гімн, як співаємо його ми. Українською мовою”.

Живопис Лейдермана принципово неелегантний, він вимагає споглядання, яке загрожує випадковими і не завжди зручними відкриттями. Роботи з його “Історії коня” бентежать людськими поглядами тварин. Людська фігура перетворюється на тварину у скульптурі “Частина дослідження” Дітера Рукхаберле. Вона – антипод роденівського “Мислителя”. Підмінивши відповідальність цікавістю, людина втрачає цілісність, а з нею і людяність.

Відповідальність Дітера Рукхаберле відкривала очі німецькій владі та суспільству. Він ініціював і очолював фонди соціальної підтримки художників і вільних медіа у ФРН, робив непопулярні політичні заяви. Наприклад, на захист громадянина Болгарії Сергія Антонова, звинуваченого як співучасник замаху Алі Агджі на папу Івана Павла ІІ. “Абсурдна сама ідея, що вбивство папи могло слугувати інтересам болгарського народу чи його уряду”, – заявив Болгарському телеграфному агентству Рукхаберле. Після чотирьох років ув’язнення Антонова було звільнено італійським судом “за недостатністю доказів”.

Згладжена голова скульптури Рукхаберле перегукується з образами графічного “Львівського щоденника” Влади Ралко, розпочатого нею після ескалації російської війни проти України у 2024-му. Для обох художників політичне і громадянське – невід’ємні складові явища “людина”.

Химери “Львівського щоденника” – образи росіян, які відмовилися від права на власний погляд, від суб'єктності на користь державної влади. Але в "Обличчі Ока" Влада представила іншу свою роботу - інсталяцію "Недільний обід".

Влада Ралко. "Недільний обід" (2020-2021), фрагмент інсталяції

Чопорність сервірованого столу в експозиції викликає відчуття ніяковості. Подібне до того, що ми переживали в дитинстві, змушені брати участь у багатолюдних радянських сімейних застіллях, приречені на ритуальну привітність. Принти на тарілках – фотографії, зроблені Ралко в м’ясному відділі київського Житнього ринку, на чорногорському пляжі, в Музеї сакральної барокової скульптури Пінзеля в колишньому костелі Кларисок у Львові, під час розділення кухарем кролика на кухні знаного ресторану «Княжа гора» в Каневі. Фрагменти тіл – людських і тваринних, вирізаного з дерева розп’ятого Христа – асоціативне видовище «про вихід людини за межі сімейного кола, де вона опиняється сам на сам із власним тілом, смертю, богом і звіром усередині».

«Обличчя Ока» – перший закордонний, але не перший міжнародний проєкт фонду «ЧервонеЧорне». З 2011 року він проводить у Каневі скульптурний симпозіум за участі авторів із Франції, Грузії, Італії, Німеччини, Китаю, Японії. Чотирнадцять років тому засновник «ЧервонеЧорне» Юрій Сташків бачив Україну місцем, здатним формувати новий погляд у діалозі культур. У січні 2024 року скульптура «Простір медитації для монаха», створена японцем Йосіо Ягі в рамках Канівського симпозіуму 2019 року, була встановлена в Ірпені біля зруйнованого росіянами Центрального будинку культури.

Канів – місце сили для України, де хотів жити, милуючись непокірним Дніпром, Тарас Шевченко. Його мрія не здійснилася, але він похований на канівських кручах. В Ірпені світ побачив нове місце сили. Не чекаючи відновлення електрики й водопостачання, допомоги державних органів і міжнародних донорів, ірпінці поспішали повернутися у звільнене від окупантів місто. Об’єднуючись із сусідами, спільно купуючи будівельні матеріали, готуючи їжу просто неба на дровах, власними силами вони відбудовували зруйновані оселі.

Скульптура Йосіо Ягі «Простір медитації для монаха» (2019) біля Центрального будинку культури Ірпеня.

Сходи символізують підйом на вершину, де відбувається медитація та очищення. На п'єдесталі — ніби сліди Дніпра на піску. Немов піднімаючись із водної гладі, скульптура здіймається в небо.

У Каневі Ягі так коментував «Простір медитації для монаха»:
«Сходи символізують підйом на вершину, де відбувається медитація та очищення. На п'єдесталі — ніби сліди Дніпра на піску. Немов піднімаючись із водної гладі, скульптура здіймається в небо».

Ірпінцям, які попри випробування бачать і творять своє майбутнє, така образність особливо близька. А монаше усамітнення нагадує про відчуття втрати й самотності після того, як світ у твоєму світі зникає.

«Руйнування — це сигнал про те, що ми повинні створити щось нове. Символічно, що метафорою відродження в Ірпінь увійде камінь роботи японського майстра. Коли японець створює сад, першим туди заходить камінь. Після того, як камені уляжуться і їм добре, завозять ґрунт, висаджують рослини, будують дім. У своїй діяльності я переконався: художники й скульптори інколи бачать на десять років уперед. Треба довіритися авторові», — говорить Юрій Сташків.

У творчості Йосіо Ягі метафора сходів присутня часто і в різних варіаціях. На інтернет-сторінці його студії в Наґано є робота «Приватні будинки в Алеппо», де сходи безпорадно оголені серед руїн.
«Дізнавшись про охоплений конфліктами Близький Схід, Сирію, де стародавня столиця Алеппо зазнала бомбардувань, я подумав про мирну Японію», — розмірковує скульптор.
Скільки ще триватиме там мир? Можна сказати: «Побачимо», а можна взяти відповідальність на себе.
У 2024 році Японія посіла перше місце серед країн, що фінансово підтримують Україну та Міжнародний кримінальний суд, залишаючись третім за величиною донором ООН.

Текст перекладено українською мовою з оригіналу. Першоджерело:
https://www.svoboda.org/a/my-glaza-mira-otvetstvennostj-zreniya-i-dialog-kuljtur/33277655.html

Інтерв´ю Влади Ралко на телеканалі «Дім»
https://youtu.be/H4NPRNuoqps?si=EP3XXEES_81Fe27n

Рецензії та огляди:

LB
https://lb.ua/blog/yuliya_manukyan/656170_oblichchya_oka_vdivlyatisya_temryavu.html

Kyiv Daily
https://kyivdaily.com.ua/dialog-pro-nasylstvo-pamyat-ta-vidnovlennya/