28 жовтня 2021 року пішла з життя мистецтвознавиця Людмила Лисенко. Вона була справжнім другом Канівського міжнародного скульптурного симпозіуму. На пам’ять про цю талановиту людину ми публікуємо її лекцію у рамках симпозіуму 2019-го року, а також згадуємо фрагменти наших розмов із Людмилою.

Усе, що можна сказати в скульптурі вже сказано. ХХ століття було найпродуктивнішим у цьому плані. ХХІ століття додає супертехнології, неймовірний наклад робіт, але коли ти повертаєшся до історії скульптури, пошуку її мов художниками, то розумієш, що ми сьогодні – ті самі люди, що й скульптури палеоліту чи античності.

Проте раніше скульптури були більш тілесними. Я оплакую, що сьогодні роблять голови. Жауме Пленса задає таку моду, що ми начебто відмовляємося від своєї тілесності. Цей інтелектуальний світ технологій ніби відбирає у людини тіло. Яким ми також можемо насолоджуватися.

Мова Сходу сьогодні під’єднується до західної скульптури, і виникає нова цікава мова, де немає людини, але є медитація, є мрії про сходження.

На скульптурі Мікеланджело «П’єта Ронданіні» закінчувався цілий етап скульптури. Ця робота незавершена, але ця незавершеність дуже сподобалася ХХ століттю, який почав писати свою історію скульптури від початку.

*Мікеланджело «П’єта Ронданіні», 1552–1564.* *Джерело*

Огюст Роден спустив скульптуру на землю, без п’єдесталу. Сьогодні скульптури з нами – ми можемо їх торкатися, вони стоять разом із нами. Це неймовірно скоротило дистанцію. Сьогодні скульптор розповідає про свій задум детально, просто коментуючи свою мову – дякуємо за це Родену.

Піонери скульптури ХХ століття за зразок обрали не Венеру Мілоську чи Аполлона Бельведерського, а умовне поняття «примітивного мистецтва». Академічна школа зрозуміла, що її мова не єдино можлива в цьому світі.

Я завжди кажу, що скульптуру потрібно дивитися наживо, не на зображенні. У вас підіймається моторика, вмикається все тіло в її сприйняття – коли це хороша скульптура. Але якщо будуть тільки концепції та голова…

Жахливо, але в людській історії мілітаризація (геометричне) призводить до війни, а вітальність – життя людини – знищується. Тому в ХХ столітті була певна боротьба між геометричністю та вітальністю в скульптурі. Але сьогодні наші скульптори можуть спокійно переходити з геометричної мови на вітальну, адже робота з каменем вже є доторком до природи.

Продовження про історію сучасної скульптури дивіться в записі лекції:

Людмила Лисенко про Канівський міжнародний скульптурний симпозіум у 2019 році:

Художники Канівського симпозіуму – трохи аутсайдери у своїх країнах. Таких митців обов’язково потрібно знаходити, хоча це й складно. Вони не біжать за курсом, а «западають». Наприклад, такі скульптори як Аніш Капур схожі на вчених, а не на художників. Вони не митці в тому сенсі, що не романтики або аутсайдери. У них все технологічно, а технології переважають над мистецтвом.

Натомість у Юрія Сташківа, засновника ЧервонеЧорне, є амбіція: навіть у тих самотніх зірок світу, котрих він знаходить, має бути можливість створити те, що вони ніколи не зможуть зробити у своїй країні. Надзвичайно важливо, що ці скульптори потрапляють у якесь інше середовище та починають інакше думати про цей простір.

Так, Радянський Союз для них завжди був страховиськом, а нас від нього не відділяли. Якщо скульптура стане технологічною, то всіх нюансів вона не розповість. А коли вона тактильна, то може відкрити ці людські коди та буде цікавою комунікацією. Особливо в такому затишному просторі, як Канів, де ти маєш відпочивати в гарному сенсі.

“Скульптура може стримати руйнівні процеси в людині та зберегти людяність, те, що називається банальним словом «гуманізм»”

Певно, Канів – це геній місця, адже розкриває нашу тактильну пам’ять. Людина приїжджає, а місце з нею щось робить. Зрозуміло, можна перед симпозіумом усе наперед розпланувати, а можна приїхати та вирішувати безпосередньо на місці. Ось такі дива я очікую від симпозіуму – не те, що художник приїхав і нашвидкуруч щось зробив за попередніми намітками, а контакту з людьми навколо та місцевістю.

Мені здається, що колись саме в Каневі буде написана нова сторінка в історії української скульптури.

Пам’яті мистецтвознавиці Людмили Лисенко