Влада Ралко — українська художниця, кураторка та авторка. Її мистецькі практики охоплюють живопис, графіку, об’єкти та перформанс. Народилася в Києві у 1969 році. У 1987-му закінчила Республіканську художню середню школу ім. Т. Г. Шевченка, а у 1994-му — Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури, де навчалася в майстерні професора Віктора Шаталіна.

Студентські роки Ралко припали на період зламу радянської тоталітарної системи, коли академічне середовище, ще закуте в рамки совєцького режиму, перебувало в інертному стані. На факультеті живопису основою викладання залишався соцреалістичний метод, та попри це, художниця опановувала різні техніки працюючи в майстернях академії у вільний час. Її дипломна робота — серія живописних робіт, натхненна італійськими художниками-метафізиками Джорджо де Кіріко та Джорджо Моранді — була представлена не в стінах академії, як це було прийнято, а вже на першій персональній виставці випускниці.

Центральною темою творчості Влади Ралко є людина та спосіб її існування в межах системи. Що означає бути людиною? Що саме відрізняє людину від решти живого світу? Вона прагне оприявнити справжню людську сутність, звільнену від нашарувань «очевидних» істин і кліше. Через уважне вдивляння у буденне вона деконструює складну багатошарову політичну реальність, виявляючи приховані владні механізми, міти, ідеології та репресивні структури.

“Для Ралко мистецтво є не просто формою творчості, а її особистою мовою, способом аналізу, вираження думок, емоцій та переживань”

— Марина Щербенко, кураторка, галереїстка

Серійність стала одним із ключових підходів мистецької практики Ралко. Художниця сприймає її як принцип «розпорошеного погляду», якому навчилася в академічній школі малювання з натури, де вчили бачити об’єкт у цілісності, уникаючи надмірної уваги до окремих деталей. У власній практиці Ралко переосмислила цей принцип: якщо в академії він слугував для точнішої передачі натури, то в її серіях він став способом утримати в полі зору весь пласт досвіду, часу й контекстів. Тіло в її роботах – це політичний простір пам’яті, травми, вразливості й трансформації.

Під час Революції Гідності та початку російської війни проти України Ралко створює свою знакову серію «Київський щоденник» (2013–2015), у якій осмислює революційні події та початок війни, спираючись на факти, візуальні матеріали мас-медіа та новинні репортажі. Художниця переносить їх у щоденникові замальовки кульковою ручкою та аквареллю, передаючи напругу часу. Візуальні образи слугують не ілюстраціями, а передають відчуття художниці, оприявнюючи психологізми, що циркулюють у колективній підсвідомості. З початком російської війни фрагментація тіла, яку художниця зображала метафорично, стала реальністю через тілесні ушкодження цивільних і військових сьогодні. Так, за словами Ралко, реальність вторгається в мистецтво з надзвичайною інтенсивністю, змушуючи переосмислювати засоби висловлювання.

Художниця розглядає культуру як форму політичного існування, а мистецтво — мову всередині культури. Важливим напрямом її діяльності є осмислення власних робіт через текст та есеїстику. Починаючи з 2014 року, численні серії та колаборації, створені в межах канівської артрезиденції «Червоне Чорне», супроводжуються спеціальними книжковими виданнями. Вони поєднують авторські тексти, інтервʼю, есеї та коментарі мистецтвознавців. Ці книжки детально розкривають контекст створення робіт, специфіку часу, суспільні виклики, а також містять репродукції, світлини з майстерні та розмови з художниками про роль мистецтва в суспільстві та засоби художньої мови.

Володимир Будніков і Влада Ралко. Фото: Ігор Окуневський

Одним із важливих вимірів митецької діяльності Влади Ралко є багаторічна співпраця та творчий діалог із художником Володимиром Будніковим. Більшість спільних проєктів створено в межах Канівської резиденції Червоне Чорне, зокрема трирічний цикл «Три кроки», до якого увійшли серії «Прихисток поета» (2014), «Укриття» (2015) та «Лінія розмежування» (2016). Основним контекстом цих етапів праці поруч є послідовне осмислення воєнної реальності та тоталітарного минулого.

У 2022 році, через обстріли Києва, Влада Ралко разом із Володимиром Будніковим залишили рідне місто та переїхали до Львова. Тут Ралко розпочинає нову серію «Львівський щоденник», робота над якою триває понині. Ця серія стала способом виходу з шокового стану оніміння, спричиненого повномасштабним російським вторгненням, і водночас виявом переконання, що мова мистецтва — це не просто засіб самовираження, а інструмент протистояння та осмислення реальності. Роботи із цієї серії були представлені у Німеччині та Польщі в рамках спільної виставки із Володимиром Будніковим “Політична анатомія»(2022).

У тому ж році художники переїжджають до Берліна і відтак означують свій новий простір — резиденцію a_brücke. Це місце стало відправною точкою їхнього знайомства з містом, яке, так само як і Київ, зазнало руйнувань війною, травм тоталітарних режимів та впливу російського імперіалізму. Для Ралко ця паралель відкриває потенціал для розмови над темами, що роками вважалися вирішеними, незручними, табуйованими чи небезпечними, але сьогодні знову набувають гостроти.

У 2023 році в Берліні відбувся перший кураторський проєкт Влади Ралко «Обличчя ока». Кураторка вибудовує багатоголосий діалог між роботами українських і німецьких митців, розглядаючи війну не лише російсько-українську війну, але звертається також до повоєнної Німеччини та Холодної війни. Виставка перетворюється на простір взаємного слухання та рефлексії, де митці й відвідувачі осмислюють досвід насильства, жахи насилля та складні процеси повоєнного відновлення.