Horizon is my Diary: Екзистенційний транзит у Künstlerhof Frohnau

15 грудня в просторі Künstlerhof Frohnau відбулася камерна виставка «Horizon is my Diary»  – чотирьох знакових митців Бориса Михайлова, Володимира Буднікова, Влади Ралко та Еріка Павліцького. Ця експозиція стала результатом колективного кураторства, де автори відмовилися від сталих ієрархій. На виставці були представлені малюнки Володимира Буднікова із серії “Ліс” (2025) та панно “Ландшафт” (2022), фотографії Бориса Михайлові із серії “Щоденник” (1965-2022), поетична відеоробота Влади Ралко “Вголос” (2025), а також малюнки із серії “Львівський щоденник” (2022-понині), серія світлин Еріка Павліцього “Подорож на Балкани – мріючи Європою” та колаж, створений спеціально для виставки (2025).

Резиденція a_brüke заперечує статичність. Кожна виставка, кожна інсталяція – це, перш за все, процес набуття твором нових сенсів. Інтимний, герметичний простір студії буквально вивертається навиворіт, перетворюючись на відкритий виставковий майданчик.

В основі концепції лежить невідворотність змін та одночасне осмислення себе у «тут-і-тепер». У цьому контексті горизонт постає не як лінія розподілу неба і землі, а як межа нашого розуміння, що постійно віддаляється. Тут мимовільно виникають паралелі з філософією Мартіна Гайдеґґера: людина як Dasein (вісь-буття), що кинута у світ і приречена на постійне «буття-в-часі».

Митці фіксують момент між минулим і майбутнім, коли «буття» перетворюється на «ставання». Кожна робота є цілою подією (Ereignis), що розгортається безпосередньо на очах глядача.

Карина Лазарук

Тривалий горизонт між блискавкою і громом

Я можу заперечити все в тій частині себе самого, яка живе тьмяною ностальгією, крім мого бажання єдності, моєї жаги вирішувати, моєї потреби в ясності й упорядкованості. 

(Альбер Камю, «Міф про Сізіфа»)

Є жарт, де людина пише листа самій собі та на запитання про вміст відповідає, що дізнається по отриманні. Насправді ж, ця начебто кумедна оповідка відображає процес ведення щоденника, де у часі між написанням і прочитанням написаного триває життя. Власне, майбутнє залежить від того, наскільки сумлінним було зусилля жити це життя, бо прочитання того, що хаотично, уривчасто та похапцем занотовувалося для пам’яті, завжди відбувається тоді, коли діяти вже запізно. Відчуття нагального як історичного могло б запобігти цій сумній приреченості, але вкрай непросто бути мобілізованими настільки, щоби вхопити подію та себе в події вчасно, тобто, до того, як з’являться новини про неї. Попри те, що історія відбувається просто зараз, звичка спокушає сприймати історичне буття як розповідь про минулі часи. Ми наче сторонні особи у власній долі, зайди, позбавлені надії дізнатися причину, з якої постійно розминаємося з собою. Час, який легковажно вважаємо своїм, чинить опір і, хапаючи його, ловимо лише його ж брак, пустоту, скалки окремих моментів замість тривалості. Ба сьогоднішній світ, який ми так само легковажно називаємо божевільним, насправді є божественною рівновагою, ладом, закладеним нами самими у підмурки свого ж сьогодення, а справжній лад завжди прокладається як міст там, де криза, край і одчай, хоча відчайдухи, що наважуються жити всередині історії, ззовні видаються безумцями. Проте, варто пам’ятати, що лінія небокраю завжди там, де лінія наших очей. Ця відповідність дорівнює відповідальності, вона – одна-єдина запорука скласти до купи реальність, що долітає до нас багатьма правдами на різних швидкостях. Між громом і блискавкою є місце тривалістю у крихітну мить – місце, де ми самі є вузлом, що зв’язує наш час в одне. З цього місця видно чорну хмару, яка віщувала грозу, але також і веселку, що постане над горизонтом після.

Влада Ралко, 2025 

Фото: Ерік Павліцький, Влада Ралко