«Покликання художника — ламати стереотипи»
Інша краса в іншій скульптурі Василя Корчового
З 10 вересня по 10 жовтня 2021 року в Каневі триває ювілейний 10-й Канівський міжнародний скульптурний симпозіум. Цього разу участь у ньому взяли п’ять авторів: українці Олександр Дяченко, Василь Корчовий, Ілля Новгородов, Віталій Протосеня та болгарин Zdravko Tsvetanov Zdravkov. Упродовж місяця ми публікуватимемо огляди та інтерв’ю зі скульпторами, а результати їхньої роботи запрошуємо дивитися з 10 жовтня. Більше про симпозіум читайте тут.
“Я не роблю красивих жінок — я роблю красиву скульптуру. Це краса, яку я розумію, при цьому нічого не вигадуючи. І для мене головне джерело натхнення — це природа”
Пишна. 2012, вапняк, 50х20х19 см.
“Зазвичай сучасні скульптори роблять дизайнерські роботи. Вони не настільки зобов’язують автора: можна змінювати лінії в процесі. Але якщо я прогавлю в пропорціях — це одразу ж буде помітно усім”
Чи варто в художній діяльності копіювати натуру в найдрібніших деталях, викарбовувати усі рельєфи людини й довкілля? Хтось вважає (і авторка цього тексту радше належить до таких скептиків), що коли ми без додаткових концепцій скрупульозно імітуємо в живописі чи скульптурі яблуко, то отримує лише два образи яблука, але рідко — твір мистецтва. Інші схильні вбачати в такому підході верх майстерності, емпатії та правдивості: лише відчуваючи справжню природу речі, можливо втілити її в іншому матеріалі та форматі.
Василь Корчовий ставиться до своїх скульптур як до мімесісу — естетичної категорії в мистецтві й філософії, що відсилає до якомога чистішого наслідування природі. Якісна імітація має передати не стільки обриси окремого об’єкту, скільки уявлення про його ідеальність і прекрасність. Приблизно такими ж категоріями розмірковує Корчовий про власні роботи.
Сон. 2019, вапняк, 23х46х25 см
Прекрасне, про яке тут йдеться, Корчовий ще називає «Іншою красою». Але її інакшість проявляється стосовно не природи, а соціуму. Стереотипні в наш час уявлення про красиве тіло — це різні синоніми до спортивної або астенічної статури. Усі бодіпозитивні тенденції останнього десятиліття намагаються розширити цей спектр, додати до нього якомога більше типажів і особливостей тіла. Приблизно тим самим займається в скульптурі Корчовий ще з 1980-х років. Його моделі, що важать понад 100 кілограмів, постають як ще один досконалий витвір природи. Хоча їхні тіла рельєфні («Подивіться, які тільки форми творить жир!», — акцентує скульптор), вони далекі від критичного натуралізму чи гіперреалізму.
«Інша краса» прагне передати ідеальний образ жінки з великою вагою, а не стати ілюстрацією до медичного довідника чи портретом конкретної людини.
У цих скульптурах краса прагне бути універсальною стосовно природи, хоча й опиняється за межами «норми» в сприйнятті багатьох людей.
Бажання створювати міметичну скульптуру помітно й у постійних відсилках Василя Корчового до майстрів Античності й Ренесансу — їх він називає другим джерелом свого натхнення після природи. Це захоплення спочатку показує себе в досить очевидних речах, наприклад, у дипломній роботі Корчового — мармуровій скульптурі «Мікеланджело», — або в його дещо анахронічних статуях Орфея та Еврідіки в Національній філармонії України. Але найбільше та найглибше оди майстерності «золотій добі» зчитуються якраз у «Іншій красі». Здається, наче Корчовий веде діалог з улюбленими скульпторами, показуючи, що гармонію можна знайти ще й у цьому прояві, який вони не мали змоги оцінити свого часу.
Ліворуч: Мікеланджело (дипломна робота). 1989, мармур, 96 см. Праворуч: Торс гедоністичний. 2018, пісковик, 43х21х18 см.
Мікеланджело на це вже нічого не відповість — однак що із нашими сучасниками? За власними словами Корчового, на «Іншу красу» українські скульптори та художники часто реагують негативно. Є закиди в «засміченні культурного простору» або відтворенні «потворства» (повністю протилежної категорії до «прекрасного ідеалу», що концептуально закладений в скульптури Корчового). На цій хвилі негативу очевидно, що Василю було легше зрозуміти ситуацію, у якій постійно перебувають його моделі — ті самі жінки 100+ кг. Тож митець усвідомлює не лише естетичну, але й соціальну цінність свого проєкту — він називає це «місією».
Місія полягає в тому, аби жінки з відносно великою вагою теж були видимими, бачили свої фігури в творах мистецтва й, ба більше, з оптики людини, що щиро вважає їх гарними. Щодо цього від Корчового можна почути таку історію: водночас із виставкою «Інша краса» (Музей історії Києва) восени 2019 року в Україні проходив світовий конкурс краси для жінок плюс-сайз. Учасниць привели на виставку Корчового, де за їхніми відгуками скульптор «зрозумів, що вони теж страждають: навіть найкраща жінка Німеччини все ж хоче схуднути через ті образи, які чує на свою адресу». Так само митець помічав, що жінки з повною статурою емоційно реагують на його скульптури саме через те, що майже не бачать в культурі образи, із якими можуть (і хочуть) асоціюватися.
Однак етика («соціальна місія») все одно не відіграє головну роль в скульптурах Корчового — це місце лишається міцно закріпленим за естетикою. Слід торкнутися ще одного її аспекту, а саме матеріальності. Ця матеріальність важлива в двох значеннях: тілесності й технічності. Почнемо з першої.
Коли митець починає свій творчий шлях, він завжди на щось орієнтується: завдання викладачів, улюблені роботи з музеїв чи каталогів, мистецтвознавчі чи філософські концепції. Для скульпторів у радянську добу важливим орієнтиром були героїчні та досконалі тіла — ті, що уславлювали певні чесноти й могли транслювати необхідну ідеологію. Тіло мало бути реалістичним, але водночас дуже узагальненим: це був колективний герой, на якого мало виникати бажання рівнятися. Колективність і універсальність відрізняються, адже останню можна знаходити і в речах, що перебувають поза соціальним і прийнятним. А за радянськими академічними зразками скульптура мала бути саме правильною — утвореною за зразками, що візуально (але не змістовно) копіювали античні й ренесансні образи.
Гартований. 2020, вапняк, 47х30х39 см
Студентські скульптури жінок у виконанні Василя Корчового дещо відрізнялися від сучасних: масштаби й об’єми тіл були дещо ближчими до тодішньої норми. Проте вже тоді скульптор виходив за межі канону — очевидно, що його технічній досконалості швидко стало затісно в усталених рамках тілесності. Працювати з полярними категоріями завжди набагато цікавіше. Так жінки почали набирати в його скульптурах вагу, на їхніх тілах з’являлося все більше складок, опуклостей і нюансів. Тоді як експерименти з чоловічою скульптурою мали інші тенденції: моделі для козаків навпаки надмірно худорляві, з чіткими кістками й виступами хребта.
Корчовий описує цю рису його скульптурних робіт як «наповненість». Оминемо перші асоціації зі словом «повнота», бо митець має на увазі дещо інше.
Йдеться про пружність фігури (відсутність необгрунтованих провалів чи, навпаки, випуклостей) і почуття міри. Наповненість є стандартом того ж Ренесансу, стає головним критерієм і для Корчового. Саме через поняття наповненості скульптор повертається до «золотої доби», оминаючи пізніші прочитання сутності ідеального тіла.
«Покликання художника — ламати стереотипи», — каже Корчовий. Своєю «Іншою красою» він ламає упередження як академічні, так і соціальні.
Але ще раз важливо підкреслити: етична (соціальна) місія тут все ж на другому плані. Головне знаряддя Корчового — його непересічне вміння працювати з матеріалом, перетворювати мармур, глину чи бронзу на пружну постать. Перед матеріалами та розмірами у скульптора страху немає, тож на Канівському скульптурному симпозіумі 2021 року він збирається створити жінку з «Іншої краси» у свій зріст — близько 170 сантиметрів у висоту. Це складна робота (до того ж, що буде виконана з габро), тож Корчовий завчасно підготував компактний макет, втричі менший за запланований оригінал. Митець буде переносити фігуру чітко по координатах, точка за точкою. Так він працює з усіма масштабними скульптурами.
Незважаючи на технічну досконалість і справді вражаючу техніку, Корчовий уникає портретних зображень. Його цікавить тіло, навіть точніше — тілесність. Цей потяг до універсальності, що характерний для класичного мімесісу, особливо цікаво втілюється в створенні надгробків скульптором. Над цією частиною творчості Корчового колеги теж часто іронізують, але сам митець сприймає її рівнозначно з іншим своїм мистецтвом. На перший погляд, це досить дивно, адже замовлення, особливо на чутливу тему вшанування небіжчика, передбачають неабияку цензуру й вимогливість сторонньої людини.Тут і допомагає небажання Корчового створювати портрети: рідним пропонується не впізнавати обличчя померлого, а бачити його метафоричне втілення в камінні. Комунікувати за допомогою суму й пам’яті, але не копіюванні втрачених спогадів.
На цьому прикладі особливо чітко можна зрозуміти, що таке мімесіс у скульптурах Василя Корчового. Щось, що може спочатку вразити гіперболізованою натуралістичністю, та насправді не має єдиного прообразу, оригіналу, з якого зробили копію. Радше імітація й втілення в скульптуру всього, що асоціюється, відчувається та проживається стосовно окремого об’єкту, який має чи колись мав виразну тілесність й фізичне втілення.
Авторка тексту: Поліна Ліміна
