9 жовтня на закриття Х Канівського міжнародного скульптурного симпозіуму приїхали люди, які заснували та розвивають культурні ініціативи в різних містах: Павло Гудімов — куратор артцентру Я Галерея в Києві та Львові; Віктор Корсак — засновник Музею сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку; Геннадій Козуб — комісар та співзасновник Міжнародного симпозіуму BIRUCHIY. Разом із засновником мистецького об’єднання ЧервонеЧорне в Каневі Юрієм Сташківим і кураторкою цьогорічного Канівського симпозіуму Катериною Підгайною вони обговорили питання децентралізації, участі держави в культурному житті та роботи з аудиторією у рамках круглого столу «Регіональні мистецькі ініціативи. Чи є реальний вплив і потенціал?».

Публікуємо найбільш яскраві тези з виступів учасників. Подивитися трансляцію круглого столу повністю ви можете на фейсбуці симпозіуму.

Юрій Сташків, засновник мистецького об’єднання ЧервонеЧорне в Каневі

До Канева, як культурного центру, ми прагнемо донести сучасне мистецтво з різних куточків України. Отже, нам не потрібно знайти тільки якусь канівську історію та зупинитися на цьому.

Коли до нас приїжджають люди з-за кордону та з усієї України, вони обов’язково заходять до Музею Тараса Шевченка, дивляться там контент — і усім стає сумно. Я розумію, чому так стається.

Коли ми тільки починали, то з нас прямим текстом сміялися. Пізніше ми виставили декілька скульптурних робіт і нам «оголосили анафему» — більше таких скульптурних симпозіумів тут не потрібно робити, бо це не відповідає тому, що має бути поблизу Шевченка. А потім ми самі почали робити виставки з Музеєм Шевченка. Спочатку вони дозволили, щоб проєкт Олександра Бабака «Рікою» висів у музеї чотири години. Потім день, тиждень. Врешті-решт виставка була там місяць і вони не могли ніяк з нею попрощатися, бо їм самим це сподобалося.

ЧервонеЧорне з аматорів перетворилося на послідовну та конкретну інституцію.

У наших українських умовах ми маємо робити все надзвичайно якісно: якщо проводити симпозіум — то тільки екстракласу. Пройде п’ять-десять років — і це вже стане звичайною подією. Але на все потрібен час. Якби ми останні 15 років нічого не робили, то й по цій дорозі у Каневі не було до чого їхати.

В Україні багато що залежить тільки від нас: чи ти робиш щось сам, чи чекаєш, що держава прийде й щось зробить. Тому у нас великих очікувань від держави і немає. Лише можемо сказати велике дякую УКФ, які підтримали нас у 2019 році.

Павло Гудімов, куратор артцентру Я Галерея в Києві та Львові

У регіональній політиці треба чітко розуміти й стратегувати процеси, а не лише йти в поле й займатися фактичною роботою. Без стратегування та брейнштормів не буде цілісного підходу.

Якщо ти робиш культурний продукт, то маєш бути професіоналом і розуміти, для якої аудиторії працюєш. Якщо твої очікування виявляються завищеними — ти не професіонал. Курування проєкту — це чітке розуміння того, що ти робиш. Якщо нішевий проєкт — то нішевий, популярний — то популярний.

У країні є велика проблема з майданчиками. Тому коли ми говоримо про аудиторії — їх так само потрібно виховувати. Не все залежить від продукту. Багато що — від системності, тож валиво переслідувати чіткі стратегічні цілі. Водночас повторення — це не системність, це система.

Держава вже навчилася робити wow-ефект для галочки, але для аудиторії — ще ні.

Потрібно створювати трансміністерську групу для роботи з культурою: Міністерство освіти, Міністерство регіонального розвитку, Міністерство культури, Міністерство економіки. Одне міністерство не здатне насправді змінити стан речей у культурі.

Громади здебільшого не мають своїх представників культурних еліт серед влади — і це проблема.

Експерти відрізняються від творчих еліт тим, що у них є широке бачення, системність, досвід і бажання не тільки себе просунути, а підняти все середовище. Причина, чому у нас все слабенько — сама громада слабенька. Ми невпевнені, делікатні й егоцентричні. Натомість нам потрібно працювати на середовище та йти на певні жертви.

Геннадій Козуб, комісар та співзасновник Міжнародного симпозіуму BIRUCHIY

Цього року вперше за 15 років існування симпозіуму ми зробили його не на Бірючому, а в Приморську. Я побачив дуже велику різницю між тим, що було 15 років тому і нашим часом. Раніше нам доводилося шукали кошти, я постійно звертався до мерії, до бізнесу. Зараз вже була велика зацікавленість у проєкті у мерій у Приморську та Мелітополі — вони самі нам допомагали чим могли.

Я вважаю, що за цей час відбулися зміни в нашому суспільстві — сьогодні набагато легше та з більшим розумінням люди ставляться до того, що ми робимо.

Щодо держави — я вважаю успіхом, коли вона просто не заважає.

Віктор Корсак, засновник Музею сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку

*Віктор Корсак, Геннадій Козуб, Юрій Сташків і Павло Гудімов*

Музейна історія абсолютно нічим не відрізняється від інших продуктів. Проблема майже всіх наших музейних інституцій — незнання, що таке стратегічний менеджмент або маркетинг. Ці люди знають культурну складову та свої експонати, але не знають, що з ними далі робити. Музейники мають мати менеджерську підготовку — як виводити інституції на світовий рівень, а не просто жити тими совковими речами, якими зараз всі живуть.

У моєму розумінні музей — це три «К»:

“Концепція: має бути ідея, зрозуміла для всіх аудиторій.

Колаборація: співпраця зі споживачем та іншими музеями.

Комунікація: різними мовами різними каналами говорити з різними споживачами”

Серед влади немає тих людей, що займаються естетичним інтелектом людей. Коли я чую, що питання номер один в Україні — це зробити музей Івана Марчука, — це сором. І такий стан естетичного інтелекту у нас на всіх рівнях.

Сьогодні у нас в країні філософія, що чим менше люди бачать картини, тим менше їх псують.

Дивіться запис усієї розмови в трансляції:

Featured