Гармонії/конфлікти та їхнє співіснування

Є скульптури, з якими легко вступити в діалог, а є ті, з якими приємно бути у конфронтації. Є скульптури в енергетичне поле яких хочеться ввійти, з енергетичного поля інших неможливо вийти. Цей текст Наташі Нагаєвської – результат власних вражень від вибраних скульптурних об’єктів, спроба відтворення певних емоційних станів та спостережень, зафіксованих і переосмислених під час її перебування на резиденції для арткритиків в рамках Х Канівського міжнародного скульптурного симпозіуму, організованої мистецьким об’єднанням ЧервонеЧорне.  

Дихотомія Канева – моя цьогорічна перспектива. Те, що вразливе (має характер) та мінливе (має стан) упродовж майже десятка років отримує фізичне втілення у граніті. Відносини з гранітом у мене особливі: цей важкопіддатливий матеріал викликає враження про художній процес як процес маскулінний, довготривалий, дещо навіть агресивний у своїй виснажливості. У цьому переконує просторово-звукове аранжування скульптурного майданчика в «годину пік»: крізь туман пилу делікатно видніються зариси чоловічих тіл у захисних масках з болгарками в руках. 

Чоловіча максима превалює в більшості скульптур, що представлені в скульптурному парку на території готелю «Княжа Гора» та в приватному парку Юрія Сташківа. У рамках Канівського скульптурного симпозіуму, який проводиться щорічно з 2011 року, з’явилося лише дві роботи скульпторок. На території «Княжої Гори» представлена лише одна – мінімалістична за формою скульптура Тані Премінгер. Вразливе, крихке, потребуюче захисту, материнське, жіноче, сексуальне як відправна точка для вирішення формального гармонійно взаємодоповнюються в роботах ізраїльської скульпторки. Сама ж її пластична робота, що представлена тут, у Каневі, концептуально виходить за рамки характеру скульптурного парку. «Покрова» у цьому просторі виглядає чужорідно і, заразом, вона настільки впевнена в своїй чужорідності та настільки гармонійна в бінарному співставлянні твердого/м’якого, гострокутного/округлого, чоловічого/жіночого, що налаштовує навколишнє на особливу ритміку, і ця ритміка підкорює та не залишає спокійною. 

Таня Премінгер. «Покрова». 2016, граніт

Шукати спокою та гармонії каменю як текстури, каменю як форми, форми як емоції варто в жіночих торсах та головах Олександра Дяченка. Скульптури митця мають характерний тембр та впізнавану мелодику. Особливе враження роботи Дяченка справляють у період конфронтації тіней скульптурної форми з тінями місячно-ліхтарного світла, коли частинки кварцу, присутнього в матеріалі, відбиваючи світло, створюють особливе мерехтіння та розширюють візуально-емоційний спектр від захвату та задоволення до астрального стану, трансцендентного виходу наскрізь. Неодноразові прогулянки скульптурним парком спонукали мене перетрансформувати своє ставлення до скульптури, яка не викликає конфлікту, не робить ставку на концепції, а існує сама в собі, в гармонії з собою, у спокої з простором, що її оточує. 

Співставлення гармонії та конфлікту, спокою та емоційного надриву, твердого та м’якого взаємодоповнюються у скульптурному об’єкті Іллі Новгородова, за створенням якого я з цікавістю слідкувала під час цьогорічного симпозіуму. Маленька модель на моїй долоні, що згодом здобуде статус монументальної скульптури, стала моїм першим знайомством з мистецькою філософією скульптора, його мисленням каменю, видобуванням ним об’єму із гранітної брили, фіксацією (спеціально та навіть ненароком) власних станів, спробами створення митцем особливого стану самої скульптури. Той факт, що Ілля не мислить себе як митець одного напрямку і пропрацьовує власний досвід у різних медіумах, вибудовує виняткове ставлення до його робіт, адже, як на мене, сутність залишається сталою – провокація простору, а це інспірує.