Що варто знати про Канівський міжнародний скульптурний симпозіум? Розповідаємо
Деякі речі починаються настільки органічно, наче «самі собою», що через кілька років складно послідовно відтворювати хід подій. Наразі таким очевидно-непояснювальним феноменом видаються Канівські міжнародні скульптурні симпозіуми, що відбуваються вже впродовж десяти років. Як і чому вони базуються саме в Каневі? Яка в них глобальная візія та чи є вона взагалі? Що відрізняє ці симпозіуми від сотень інших в Україні та світі? Час пробігтися по цим питанням.
Художнє життя у Каневі вирувало задовго до появи мистецького об’єднання ЧервонеЧорне. Через гарну природу (широкий Дніпро, рельєфні кручі), а також близькість до Києва, це місто та села поблизу завжди приваблювали художників. У минулому столітті сюди їздили на літню практику й пленери студенти та викладачі Київського художнього інституту (зараз — Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури). У 2000-х Канів також продовжив бути центром тяжіння для різної творчості: так у 2007 році 19 скульпторів зробили твори на честь Тараса Шевченка. Сьогодні їх можна побачити на «Шевченківській алеї» — цей проєкт відбувся за сприяння тодішнього президента України Віктора Ющенка.
Паралельно у Каневі зароджувався зовсім інший мистецький рух. Юрій Сташків і Катерина Довгайло, які опікуються готелем «Княжа Гора», започаткували мистецьке об’єднання ЧервонеЧорне. Воно виросло з колекціонування візуального мистецтва, що було зроблене в Каневі в різні роки. Згодом Юрій Сташків почав запрошувати художників на резиденції — серед митців, які працювали з ЧервонеЧорне найчастіше, можна відзначити Олександра Бабака, Владу Ралко та Володимира Буднікова.
У 2011 році до художніх резиденцій додався скульптурний симпозіум. Поштовхом до його започаткування стало знайомство Сташкова зі скульптором Олександром Дяченком. Як зазначає Юрій, скульптура Дяченка «Голий» фактично змінила уявлення колекціонера про пластичне мистецтво. Простір біля готелю «Княжа Гора» було вирішено доповнити роботами сучасних скульпторів. Того ж року до Канева приїхали Йошимі Хашимото з Німеччини та українці Юлій Сінкевич, Владислав Волосенко, Олег Капустяк, і сам Олександр Дяченко. Спочатку гадали, що це буде одноразова акція — однак вже у 2012-му було вирішено продовжувати симпозіум. Одним із його незмінних кураторів став Дяченко, а іноземні митці приїжджали майже щороку — таким чином Канівський симпозіум зарекомендував себе як міжнародний і став відомим у світовій спільноті скульпторів. Для прикладу, у 2013-му році закордонних учасників там було стільки ж, скільки й вітчизняних.
Особлива увага завжди приділялася японським скульпторам — їхня естетика слугує справжнім акцентом у парку скульптур. Вона на диво органічно вступає в діалог з українською природою та відрізняється від робіт майстрів із інших країн.
До 2021-го року учасників для симпозіумів Дяченко та запрошені куратори обирали самостійно — через рекомендації скульпторів, що вже брали участь, або ж за допомогою власних контактів і уподобань. Олександр Дяченко зізнається, що раніше виступав проти того, щоб обирати проєкти за ескізами. Куратор дивився загалом на портфоліо митця: на його розвиток, стиль, теми.
“Якщо скульптор цікавий, то потрібно дати йому повну свободу робити все, що він захоче”
До формату конкурсу тривалий час не зверталися, щоби не «захворіти» на одноманітність — поширену проблему симпозіумів. Адже коли є чіткі вимоги (розмір, матеріал, тема), то скульпторам важче експериментувати й проявляти свою індивідуальність, а кінцевий результат перегукується в кожного учасника. Тоді як особисті риси кожного запрошеного митця грають у Канівському симпозіумі визначальну роль. Наприклад, Олександр Дяченко кілька разів запрошував скульпторів, які зазвичай не працюють з камінням — основним матеріалом симпозіуму. Так гранітна фігура «Рибалка» Валерія Пірогова виглядає наче дерев’яна — адже саме з цим матеріалом переважно працює автор.
Серед запрошених скульпторів були й жінки: Таня Премінгер створила найепатажнішу роботу симпозіуму «Покрова» в 2016 році, а Людмила Мисько-Маляренко втілила «Коло любові» в 2019-му.
Однак на десятому році існування формат опенколу вже виглядає як самостійний експеримент і можливість урізноманітнити парк скульптур — що з цього вийде, побачимо зовсім скоро. Точніше — у середині жовтня 2021 року. Цього року незалежне журі обрало трьох скульпторів з 73 поданих заявок. Переможцями конкурсу стали Ілля Новгородов, Віталій Протосеня та Здравко Здравков. А Василь Корчовий був запрошений особисто організаторами — за принципом минулих років.
Ось тепер ми готові відповісти на питання, які прозвучали на початку.
Чому саме Канів?
Бо це місце вже насичене мистецьким потенціалом — це сприяє розвитку нової творчості, відкриває для митців нові шляхи та можливість працювати з історією водночас. Також через своє минуле Канів має усі шанси бути потужним культурним центром.
Яка ціль?
На симпозіумах і резиденціях відбувається взаємовигідний обмін: митці збагачують місто своїми формами, ідеями, естетикою. Канів навзаєм надає їм свої ресурси: дивовижну природу, історичну тяглість, можливість спілкуватися та взаємодіяти з іншими художниками навколо. Таким чином, місто отримує потужну культурну складову й дарує своїм мешканцям і гостям відчуття «місця сили». А учасники симпозіумів і резиденцій можуть експериментувати, шукати нові творчі шляхи та удосконалювати навички.
Чим Канівські міжнародні скульптурні симпозіуми унікальні?
Своїм добіром учасників. До Канева приїжджають не лише суто симпозіумні скульптори — ті, хто їздить з одного місце на інше та повторюють схожі форми в різних країнах. Тут часто збираються автори, які не беруть участь у інших симпозіумах — взяти хоча б цьогорічного учасника Василя Корчового, або скульптора з першого симпозіуму Йошимі Хашимото.
Цікаво, що ініціатори симпозіуму (Юрій Сташків і Катерина Довгайло) щоразу впевнені, що саме цей заїзд скульпторів до Канева — останній. Але наступного року з’являються нові люди, яких хочеться бачити учасниками чи кураторами симпозіуму, свіжі ідеї робіт. Потреба в мистецтві не зникає. Хоча простір біля готелю «Княжа Гора» вже й не може безболісно вмістити нові скульптури (їх вже так багато! Переконайтеся самі), проте вони мають потенціал для заповнення нових локацій. Так зовсім скоро одна зі скульптур («Подвійний портрет» Олександра Дяченка) переїде до міського парку в центрі Канева. Де знайдуть своє місце інші скульптури? Це динамічне питання — і завдяки цьому майбутнє Канівського симпозіуму визначається тут і зараз.
Олександр Дяченко. Подвійний портрет. 2017, граніт, 120х90х60 см.
Архівне фото радянської турбази в Каневі, яку закинули після Чорнобильської трагедії. Сьогодні вона використовується художниками як майстерня упродовж мистецьких резиденцій
Катерина Довгайло та Юрій Сташків на престурі Х Канівського міжнародного скульптурного симпозіуму. Фотограф Олександр Аврамчук
Йошин Огата. Вода. 2018, граніт, 200х100х50 см.
Учасники симпозіуму в 2021 році: Василь Корчовий, Віталій Протосеня, Ілля Новгородов, Здравко Здравков і Олександр Дяченко. Фотограф Тарас Безпалий
Василь Корчовий за роботою над новою скульптурою. 2021. Фотограф Олександр Аврамчук