Спокій та жах «Некрополю» Олександра Бабака в галереї «ЧервонеЧорне» — ЧервонеЧорне

Із 5 червня 2021 року в галереї «ЧервонеЧорне» триває виставка Олександра Бабака «30 років потому – проєкт Некрополь». На ній показана частина експозиції 1991 року «Некрополь» у NAMU (спільний проєкт із Олександром Бородаєм). Це історія про село Лейків на Полтавщині, що в 1990-му році було ліквідоване, тоді як люди залишили його ще за 40 років до офіційного «поховання». Бабак продовжив працювати над темою Лейкова й надалі, тож перед глядачами розгортається образ «мертвого» села, що й зараз живить мистецтво.

На закритті Х Канівського міжнародного скульптурного симпозіуму 9–10 жовтня до виставки Олександра Бабака будуть інтегровані пластичні роботи цьогорічних учасників симпозіуму – Олександра Дяченка, Василя Корчового, Іллі Новгородова, Віталія Протосені та Здравка Здравкова.

Розповідаємо, яких вражень можна очікувати від експозиції.

Авторка тексту – Поліна Ліміна.

*Експозиція виставки Олександра Бабака «30 років потому – проєкт Некрополь», 2021*

Здебільшого люди бояться закинутих сіл і міст, у яких ще є свіжі спогади про цивілізацію, однак природа вже встигла проявити свою вищість. Дерева, що проростають крізь будинки; невпізнавані обриси вуличок, які перетворилися на хащі; дикі тварини, що стали справжніми господарями на вільній території – все це не лише нагадує нам сцени з антиутопій, але й підважує важливість людини для довкілля загалом. Особливо, коли наш погляд у закинутій оселі наштовхується на ознаки знайомого й емоційно теплого побуту: на вишуканий сервіз, який могли доставати на свята, чи дитячу іграшку, що мала всі шанси бути улюбленою. Тоді як усе навколо свідчить про неймовірну крихкість каркасу нашого звичного життя – лише за кілька років стеля, стіни та підлога почнуть розсипатися й деформуватися під дією природних сил.

Водночас, складні емоції від закинутих поселень ваблять нас до них. Адже вони здатні викликати не лише екзистенційний жах, але й ностальгію, захоплення природою, дослідницьке захоплення чи творче піднесення. Руїни людського буття виступають і цвинтарем, і музеєм, і лабораторією, і сеансом терапії. Це можливість поспілкуватися з людством і собою за відсутності живих людей навколо – лише в царині їхніх образів і ідей.

А ще місця справжнього занепаду людського й розквіту природного щодалі стають унікальністю в сучасному світі. До них важко дістатися – необхідно відшукувати напрямки та інформацію, їхати по бездоріжжю, а подеколи (як у випадку з Чорнобильською Зоною) йти на ризик щодо законності дій чи власної безпеки. Тим ціннішим стає досвід буття посеред руїн. І тим органічніше він перетворюється в форму мистецтва.

У масштабних (у кілька метрів) полотнах Олександра Бабака з серії «Некрополь» усі ці комплексні й дещо суперечливі відчуття руїн насуються на глядача в кілька хвиль. Спочатку темні та насичені масивні образи (інколи із домінантною та потужною чорнотою) викликають той самий жах і безсилу. Після першого розпачливого вибуху проступають більш тонкі та виважені емоції. Тьмяні напівтони наближують до спокою, природи, власної свідомості. Вони спонукають зупинитися й усвідомити наявні порожнечі навколо та всередині нас. Цей ефект посилює слабке освітлення галереї «ЧервонеЧорне», у якому око не відволікається ні на що, окрім картин. А також спокійна та ненав’язлива в своїй красі природа навколо будівлі галереї: піщане узбережжя Дніпра з рівною та неохопною лінією горизонту з одного боку, схили зелених круч – з іншого.

«Некрополь» Бабака зображує та досліджує конкретне українське село Лейків на Полтавщині, хоча ці образи доречні для розмови й про будь-яке інше закинуте поселення. Проте для розуміння творчості Олександра Бабака важливо розуміти, наскільки значущим для цього художника стає фізичність, реальність і топографічна реальність кожної теми, за яку він береться. Так у серії «Місцеві» (2015–2017) митець спостерігає лише за однією невеликою вулицею Дніпровська в Каневі. У проєкті «Рікою» (2019) Бабак у найменших деталях фіксує дводенну подорож Дніпром: зборки на вітрилах, геометрію мостів, постать капітана, незмінні бакени на обрії. Якщо ж художник робить натюрморти (як у «Still Life» 2017 року) чи портрет (як у книжці про батька «Петро Бабак», також художника), то всі образи все одно продовжують фіксуватися в локаціях, у тривимірному просторі координат – на важливих для автора вулицях, у приміщеннях, містах і селах. Четверта координата часу починає видаватися не настільки важливою, якщо порівнювати її зі значенням місця. Таким чином увага до одного села, яке зникло з часу людей і розвивається вже як полотно для позачасових сил природи, захоплює послідовністю й глибиною методів творчості Олександра Бабака.

Цікаво відзначити, що для «Некрополя» Бабака неважливо, чому люди залишили село Лейків або як відбувається ліквідація населених пунктів у контексті держави. Полотна художника не проводять антропологічну роботу, не транслюють соціальні заклики чи засудження. Вони фіксують моменти, матеріальні речі, фізичні властивості. Олександр Бабак працював над «Некрополем» у 1990-х, тож сьогодні в експозиції «ЧервонеЧорне» можна побачити картини з проєкту. Але в час створення були розроблені безпосередньо в Лейкові й інші художні висловлювання: інсталяції з частин будинків, меблів і інвентарю, залучення до процесу колишніх місцевих жителів, обробка старих фотографій мешканців. Тож деякі фізичні шматки Лейкова були перероблені в мистецтво не метафорично, а цілком буквально.

Хоча проєкт з «мистецтвофікації» Лейкова називається «Некрополь», за настроєм він слабко відсилає до археології чи відстороненого споглядання дослідника. Адже передусім він показує близькість «мертвого» поселення кожному з нас – чи-то на рівні страхів, або ж способу уповільнитися й вискочити з урбаністичного галасу в позачасовий простір спокою та тиші.

Featured

Спокій та жах «Некрополю» Олександра Бабака в галереї «ЧервонеЧорне»

Які враження очікувати від експозиції масштабних робіт Олександра Бабака на виставці «30 років потому – проєкт Некрополь»?