Любов Міненко: біографія канівської художниці — ЧервонеЧорне

У 2018 році ЧервонеЧорне видало книжку «Міненко» про канівську художницю. Видання розглядає багато аспектів творчості Любові Міненко: особливості її пейзажів, портретів, колажів і типових образів. На сайті ми публікуємо біографію мисткині, що також увійшла до книги.

Хаті, у якій виросла Любов Міненко, на сьогодні вже понад сто років. Будинок розташований у Каневі, на одній з його численних круч. Від того моменту, як його звів дід Любові, будиночок багато разів трансформувався: спочатку батьком художниці, а потім і власноруч нею, поки не став повноцінною хатою-майстернею. Наразі це цікава та трохи химерна побудова, своєрідний синтез типових українських селянських хат і творчого простору.

Однак до моменту трансформації пройшло багато років, упродовж яких власниця домівки формувалася як мисткиня. Народилася Любов Міненко 5 травня 1950 року в Каневі. Усвідомлення себе як художниці розпочалося доволі рано – коли дівчина навчалася в другому класі загальноосвітньої школи. Розподіл обов’язків у родині складався на користь Любові – мати, Галина Шеремет (1922–1985), приблизно так роздавала завдання чотирьом дітям: «Ти сіно тягнеш, ти на городі пораєшся, а Любу не чіпайте, вона малює». Підтримка надходила не тільки з боку батьків. Вже у п’ятому класі дівчину почали заохочувати до малювання в школі. Це надало художниці можливість окреслити свій мистецький простір і, водночас, відокремило Любов від інших однолітків, змушувало витримувати дистанцію з однокласниками – обставина, яка буде супроводжувати Міненко впродовж усього життя.

*Любов Міненко. Розмова. 2007–2017, полотно, олія, 110х100*

Потужна підтримка з боку Канівської спільноти теж мала неоднозначні наслідки. Впевненість у собі, наявність деяких шкільних нагород, спонукали Любов до постійного розвитку. Тож після 10 класу, без жодної художньої освіти, Міненко вирушає до столиці вступати до Київського художнього інституту (зараз – Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури). Очевидно, що академічна освіта в жодні з часів не була відкритою для експериментального, не вписаного в рамки прийнятого. Ентузіазму було недостатньо: вимагали технічної майстерності, досконалого знання композиції, основ рисунку – тобто, тих речей, які Любов Міненко не мала змоги опанувати в рідному місті. Далі буде фігурувати ще один прошарок студентів, який суттєво обмежував можливість вступу для окремих абітурієнтів. Це діти вже відомих та вшанованих художників, учні знаних київських майстрів, які все своє життя перебували в потрібному контексті та мали широке коло знайомств у творчому середовищі. Враховуючи всі ці перешкоди, Любов свій перший іспит до Художнього інституту не склала – на той час це для дівчини видавалося трагедією. Водночас, це стало поштовхом для самовдосконалення, невпинної роботи над власними навичками.

Вирішення для Міненко знайшлося одразу після результатів іспитів, але випадково: коли дівчина сиділа на Львівській площі поблизу інституту та плакала поряд зі своєю папкою малюнків, до неї підійшов архітектор і запропонував займатися приватно зі знайомою художницею. На вулиці Велика Житомирська, у центрі Києва, жила жінка на ім’я Євгенія – подруга Тетяни Яблонської. Вона запропонувала Любові своєрідний обмін: дівчина буде жити та навчатися в Євгенії, а за це – виконувати всю хатню роботу в квартирі. Навряд чи подібне існування сприяло справжньому інтегруванню до мистецької спільноти, тож через три місяці Міненко просто втекла з того помешкання. І вже взимку нелегально почала відвідувати студію Василя Забашти (1918–2016) – відомого у шістдесятих роках живописця. Нелегальним відвідування було тому, що посеред навчального року додаткових наборів не проводили, й офіційно Міненко до складу групи не входила. Але заперечень з боку викладачів не було: для Любові на першому місці була практика рисунку, тож вона викладалася куди старанніше за своїх одногрупників – якщо для них це вже сприймалося як пройдений етап, то для Міненко все було новим і надихаючим. Мисткиня доволі швидко опанувала простір, об’єм і форму – приблизно за три місяці. Однак і це не допомогло одразу ж скласти іспити до інституту: малюнок вже набрав прохідний бал, проте живопис був неопанованою сферою. Простір для подальшої роботи ще лишався.

*Любов Міненко. У вигляді танцю. 1998, полотно, олія, 120х100*

Протягом свого студіювання азів художньої творчості, Любов працювала натурницею в інституті – отримувала 80 копійок за годину роботи. Під час цього стався випадок, який запам’ятався жінці на все життя. Одного разу Міненко йшла на заняття, коли її зупинила Тетяна Яблонська (1917–2005). Культова художниця попросила дівчину позувати для студентів оголеною, а відмову Любові не прийняла – наполягала, що для заняття потрібна саме така фігура, як у неї. Міненко відповіла: «Буду вам позувати оголеною тільки в тому випадку, якщо й ви самі роздягнетеся». Обурення Яблонської на подібну відповідь вилилось у те, що професорка вдарила дівчину своєю сумочкою і на якийсь час заборонила охоронцям впускати Міненко до приміщення інституту.

Однак вже при вступі Любові в 1971 році, роль Тетяни Яблонської повністю змінилася – відома художниця захистила абітурієнтку на вступі, тим самим допомігши їй нарешті вступити на повноцінне навчання. Захист був потрібен тому, що за певний час до вступу у Міненко стався конфлікт (який самою Міненко описується як домагання) з іншим поважним художником – Іваном-Валентином Задорожнім (1921–1988). Тож іспит проходив у напруженому протистоянні та відстоюванні права Любові вчитися в КХІ.

Врешті-решт мисткиня вступила на педагогічний факультет, звідки майже одразу перевелася на театральне відділення живописного факультету. Новостворена майстерня потребувала набору студентів, тому існувала можливість долучитися до групи. Міненко нею скористалася, і з того часу до життя художниці входить театр.

Перші роки навчання проходили під керівництвом театрального художника Миколи Духновського (1908–1999). А за рік до випуску, в 1975-му, його замінив Данило Лідер (1917–2002), який привніс абсолютно нове бачення до мистецького сприйняття Любові Міненко.

Художниця набиралася натхнення зовсім з різних джерел, дуже рідко – з теоретичних академічних книжок. Найбільш доцільним видавалося практичне здобуття досвіду, а якщо звертатися до минулих художніх течій – то напряму, оминаючи сторонні погляди мистецтвознавців. Так для Міненко стали ключовими образи народних ікон, які вони досліджували під час навчання з Іваном Гончаром (1911–1993), мандруючи селами. Згодом мисткиня часто буде орієнтуватися на них, як на наївну, переважно неусвідомлену спробу переробки вже відомих та багато разів створених біблійних сюжетів. Наступним знаковим досвідом для Любові стало знайомство з доробком Анатолія Петрицького (1895–1964) – особливо вплинули його театральні образи. І мова була не про копіювання чи наслідування, а саме про початок усвідомлення власних мистецьких практик, поштовх до обробки різних ідей з особистого ракурсу.

*Любов Міненко. Колаж. 1994, тканина, аплікація, 85х85*

Але насправді поворотною фігурою був Данило Лідер. Головним чином, через ті ідеї, які він надав студентам до роздумів. Робота театрального художника перестала сприйматися Міненко як додаткове декорування, збірка ілюстрацій до сценарію. Художнє висловлювання мало перепрочитувати, гармонійно вкладатися до театрального замислу. Змінювалося й ставлення до акторів у постановці – вони вже були не головними персонажами театру Лідера, а рівноправною складовою усього мистецького дійства, перебували на одному щаблі з художнім оформленням вистави. Фактично, Данило Лідер вивів роль театрального художника на передові позиції, зробив його рівним режисеру та акторам за можливістю власних інтерпретацій творів.

У цей же період, у 1975 році, Любов Міненко виконує свою першу роботу з оформлення театральної постановки – «Не просте, а золоте» Юхима Чеповецького. Після цього розпочинає працювати над дипломною роботою, для якої була обрана «Лілея» Тараса Шевченка. Однак диплом, хоча й був високо оцінений викладачами інституту, так і не був поставлений на сцені. Імовірно, оформлення не відповідало панівній ідеологічній лінії, художницю почали звинувачувати в націоналізмі. У ті ж роки Міненко створила ескізи до п’єси Миколи Куліша «97» – зовсім неоднозначної на той час постановки, та й постаті письменника з «розстріляного Відродження». Після цього художниця почала відчувати себе, за власними словами, під постійним наглядом КДБ. Ця обставина, а також тиск на чоловіка Любові, змусили їх невдовзі залишити Київ.

Мисткиня одружилася в 1973 році на художнику-ювелірі Миколі Міненко. З 1976 року подружжя стали пресувати цензурою та наглядом КДБ. Тож Любов виклопотала собі робоче направлення до театру в Хмельницькому, узявши з собою чоловіка та двох доньок. Так з 1976 до 1978 родина мешкає поза Києвом, а Любов Міненко реалізує себе як театральний художник.

Після освіти Лідера робота в Хмельницькому театрі могла видатися певним творчим обмеженням. Багато задумів відхиляли, не приймали надто промовистих декорацій. Так, при постановці «Наталки Полтавки» наполягали на «народному декоруванні», а фактично тільки додали зображення соняшників до оформлення. Одним зі своїх вдалих проектів Міненко вважала постановку Івана Кочерги «Свіччине весілля», тоді ж щиро захоплюється творчістю Лесі Українки та Миколи Гоголя. Однак суперечки не припинялися, особливо між чоловіком Миколою та театральним колективом. Унаслідок цього, проживши два роки в Хмельницькому, родина повертається назад до Києва. Так завершується й театральна діяльність Любові – після цього художниця більше не брала участь в оформленні вистав.

У Києві Міненко здійснює ще одну спробу влитися до мистецького життя столиці. Задача ускладнювалася тим, що ані роботи, ані зв’язків по приїзді до Києва в Любові не було. Але в 1981 році Спілка художників запропонувала виконати державне замовлення. Міненко мала розробити карбування розміром дев’ять квадратних метрів для Будинку шлюбу на Червоноармійській (зараз – Велика Васильківська). Головою худради виявився Валентин Задорожній – власне той викладач Київського художнього інституту, з яким у Любові відбувся конфлікт ще на етапі вступу до альма-матер. Художниця робила ескізи сім разів – як пластичні, так і намальовані – і сім разів отримувала відмову. На восьмий раз їй «пощастило»: Задорожній був у лікарні, а заступник ухвалив усі ескізи та запропонував Міненко самостійно обрати варіант карбування. Виконана робота пробула на Будинку шлюбу рівно три дні – після цього все ж таки вийшов наказ, щоб її зняли.

*Робота Любові Міненко на Будинку шлюбу в Києві, 1981 рік. З архіву художниці*

Для Любові це стало сильним ударом на той час. На тривалий період, майже десятиріччя, мисткиня відходить від творчої роботи. Інколи робить «для себе» аплікації чи акварелі, але більшу частину життя займає родинний побут та допомога чоловіку в його проектах. Микола Міненко тоді активно займався розробкою модерних ювелірних виробів, що надзвичайно захопило його дружину. Сама Любов називала себе «продюсером», бо власну енергію направила на розкрутку роботи чоловіка. Головним майданчиком у 1980-х роках став Андріївський узвіз, куди подружжя виходило раз на рік – а ювелірні вироби у них купували за півгодини. Вражені таким комерційним успіхом, якого Міненки досягли впродовж десяти років, на початку 1990-х вони захотіли влаштувати повноцінну виставку ювелірних робіт.

Любов Міненко пішла до нової будівлі Національного музею Тараса Шевченка та запропонувала їхню концепцію виставки. Ідею прийняли схвально, однак зауважили, що експонувати можуть тільки з прив’язкою до шевченківської теми та, бажано, разом з художніми роботами. Тут і виявилось «корисним», що Любов сама є художницею. Домовились на тому, що на стінах будуть висіти її роботи, а в центрі залів, на столах – демонструватися вироби чоловіка. І хоча світло в експозиції часто падало тільки на ювелірні прикраси, все одно на образи Любові врешті-решт звернули куди більше уваги.

На тій виставці 1992 року Міненко не демонструвала нових робіт: глядачам і колекціонерам відкрилися ще старі театральні замальовки й ескізи до «Лілеї» Шевченка, «Лісової пісні» Лесі Українки та «97» Миколи Куліша, а також численні аплікації художниці. Для самої Любові Міненко було величезним здивуванням, що абсолютно всі її роботи були викуплені після виставки, а творчість викликала зацікавленість відвідувачів. Фактично, сталася дезорієнтація в звичному життєвому устрої: виставка прорекламувала не стільки Миколу Міненка, скільки Любов – і з цим потрібно було щось робити.

Було декілька факторів, які зупиняли мисткиню від насолоди успіхом. Головний – це нерозуміння, що ж робити далі. Художнє коло стало ще більш далеким від неї, ніж це було в студентські роки. Тривала перерва у творчості давала відчуття відставання від актуальних тенденцій, бракувало інформації, що саме прийнято зараз у мистецтві. Але процес вже був запущений: Міненко почала генерувати нові образи в надзвичайній кількості. Посприяла цьому й зустріч з політв’язнями, з якими у художниці були дружні стосунки – Євгеном Сверстюком (1927–2014), Надією Світличною (1936–2006), Миколою Плахотнюком (1936–2015). Їхні ідеї, що звучали в розмовах, сильно впливали на настрої робіт Міненко. Творча активність набула нового піку: мисткиня мала кілька виставок на рік у різних інституціях, створювала надзвичайну кількість робіт, які так само швидко розкуповувалися.

*Любов Міненко. Канівчанин (інша версія назви: Батько). 1995, полотно, олія, 100х90*

Водночас, страх за природу власної творчості не зникав – не з’являлося відчуття «своєї», не було спроможності відсторонено оцінити власне мистецтво. У цьому знову допоміг художниці її інститутський вчитель – Данило Лідер.

Їхня зустріч була доволі випадковою: обидва жили у Печерському районі та одного дня зіштовхнулися на вулиці. Любов звернулася до Лідера з проханням оцінити її роботи, бо не сумнівалася в щирості його думки – й отримала доволі високу оцінку. На радощах від зустрічі Міненко присвятила наступну виставку в Музеї історії Києва до дня народження свого вчителя. На відкритті стався черговий удар для художниці: Лідер виступив з промовою, у якій детально (і позитивно) проаналізував творчість Любові Міненко.

Чому ж, власне, це було шокуючим для мисткині? Її підхід до власного мистецтва завжди був антирефлексійним – без нашарувань теорії, замислення над діями; інтуїтивно, багато та швидко працювати, щоб не залишалося часу зупинитися й оцінити. З одного боку, як ми вже бачили, це ставало основою і своєрідної невпевненості у власній значущості як художника. З іншого, без такого підходу створювати картини, наближені до наївного мистецтва, є неможливим. А коли Данило Лідер почав говорити на відкритті, він зробив справжнє дешифрування, розклав по поличкам все те, що до цього існувало виключно у вигляді згущення енергії. Тож не дивно, що подібна десакралізація мистецтва в першу чергу шокуюче вплинула на саму авторку.

Кілька місяців знадобилося Любові Міненко, щоб все це прийняти та відпустити. Загалом, усвідомлення того як вона працює, дозволило згодом не тільки повернутися до процесу творчості, але й увібрати до нього нові смисли. Страх перед самою собою почав відступати, Міненко стала сильніше позиціонувати себе саме як художницю.

Врешті-решт, мисткиня зрозуміє потребу у власному просторі діяльності. Київ починає бути не настільки пристосованим до її творчих амбіцій: по-перше, за роки мистецтва в образах Міненко не з’явилося жодної київської тематики; по-друге, власне побут починає заважати. У будинку, де жила жінка з чоловіком та дітьми, не було можливості створити власну майстерню, а Микола Міненко дещо з ревнощами ставився до діяльності дружини. І в 2003 році, о п’ятій ранку, Любов у прямому сенсі тікає з дому, не бажаючи сваритися з чоловіком, та назавжди повертається до Канева.

Цьому посприяло, зокрема, й дуже тремтливе ставлення до батьківської хати, де Міненко народилася й виросла. За кілька років до її переїзду батько Любові, Павло Шульженко (1924–1997), помер, і жінка почала перейматися за будівлю, яка могла зруйнуватися без постійного догляду. І Любов Міненко їде, не в останню чергу, доглядати ті стіни, які нерозривно зв’язують її з рідною ідентичністю.

*Любов Міненко. Корівка. 2000, полотно, олія, 110х110*

У Каневі вже ніщо і ніхто не заважає художниці перетворити місце проживання в майстерню. Водночас, адаптація до нових умов життя не була легкою: господарські справи потребували надто багато часу, а постійна потреба виживати наодинці з собою зробили художницю, як вона сама зізнається, набагато сильнішою морально. Тим не менше, все це ставало новими поштовхами до творчості, надавало багато тем для роздумів і, згодом, для мистецьких образів.

Цікаво й те, що саме в цьому безмежному просторі практики, у Любові Міненко вперше з’явився потяг до теорії. З 2004 року мисткиня починає викладати у Канівському коледжі культури та мистецтв, одночасно й сама вивчає різні течії модерного мистецтва – адже, за власним зізнанням, на відвідування лекцій в інституті часу в неї просто не було.

Виставкова діяльність Міненко продовжується як і раніше: майже кожного року художниця має персональні виставки, як у Каневі, так і в Києві та інших містах. Однак часом Любов непокоїться: хатня робота та викладання займають надто багато часу, й інколи для творчості просто не лишається вільних хвилин.

Позбавлення бар’єрів часто відбувається через нові незвичні обставини, зокрема й у житті Любові. Коли влітку 2017 року Міненко запросили до мистецької резиденції ЧервонеЧорне, перше відчуття було стресове: художниця боялася того факту, що інші учасники можуть створювати понад 20 полотен за один місяць. Міненко, після дуже тривалої перерви, вирішила змінити свою техніку (що завжди впливає й на смислові навантаження) – й узялася за акварельні роботи вперше за сім років. У результаті Любов здійснила 60 творів за місяць – ще один яскравий зразок того, наскільки нерефлексивне та інтуїтивне її мистецтво стає за своїм виконанням.

*Любов Міненко. Без назви. Полотно, олія, 110х100*

Кордону, який би розділив особисте життя Любові Міненко та її творчу діяльність, не існує. Більше того, немає того вододілу, який би розмежував поняття «Я», «Ми» та «Вони» в її мистецтві: адже нерефлексивне завжди відсилає до несвідомого, а те – до колективного й архетипного. Художниця транслює через свої роботи не тільки себе, а й умовне поняття того універсального (яке вона для себе часто позначає як «патріотичне» чи «національне»), що присутнє в її світогляді. І таким чином, у біографії Міненко її творчість здобуває самовиражального, але не самопізнавального характеру. Це радше імпровізований театр, аніж особиста медитація.

Featured