Три питання про арткритику учасницям резиденції на базі Канівського скульптурного симпозіуму

Три переможниці цьогорічного Конкурсу для арткритиків від мистецького об’єднання «ЧервонеЧорне» Христина Семерин, Наталя Мандра і Наташа Нагаєвська провели тиждень на резиденції у Каневі у рамках Х Канівського міжнародного скульптурного симпозіуму. У цьому тексті вони розмірковують про те, як різні творчі досвіди, освіта, конкурси та резиденції, а також медіа впливають на розвиток арткритики в Україні. 

Як різні дослідницькі бекґраунди живлять арткритику?

Христина Семерин: Я прийшла до скульптури з літературознавства як аспірантка літературознавчої PhD. програми зі студій пам’яті і почасти культурології, з дослідження простору у літературі та пам’яті Голокосту. З іншого боку, я журналістка, як і мої колеги, до того ж працюю в аналітиці, есеїстиці – це теж позначається на роботі. Переконана, що розмаїтий досвід поліпшує якість тексту, інтелектуально збагачує, додає відтінків і нюансів, розширює розуміння контексту. Я апологетка міждисциплінарних досліджень з аналітичним фокусом, у яких при цьому є голос авторки чи автора. Насправді, «вузька перспектива» – це літота, художнє применшення, бо перспективи повинні бути широкими. Скульптура існує в просторі та часі, взаємодіє з довкіллям і вписана в історичний, культурний, медійний, географічний та незліченні інші контексти. Чим глибше (чи бодай трохи) ми орієнтуємося в різних галузях, тим краще можемо вирізнити і зрозуміти оті безкінечні зв’язки та смисли. Зрештою, не випадково у моєму конкурсному есеї про скульптуру проскакували паралелі з живопису та, звісно, з літератури. Вони нагадують, що все пов’язано, навіть якщо ми умоглядно намагаємося поділити науку, культуру, мистецтво за численними критеріями.

Наталя Мандра: Я би виокремила два аспекти бекґраунду – соціальний та особистісний.

Що стосується соціального аспекту, то на роздуми про нього мене наштовхнуло спілкування під час цьогорічного Канівського симпозіуму. Скульптори вважали, що приналежність до інституції (я аспірантка Інституту проблем сучасного мистецтва НАМУ) допомагає мені у арткритичній діяльності. Тому вони здивувалися, що я прошу у них почитати нещодавно видану книгу «Нова українська скульптура», хоча ініціатор цього видання належить до тієї ж інституції, що і я. Скульптори думали, що арткритика працює приблизно за тією ж схемою, що й літературна критика: мовляв, напиши, щоб тобі вислали примірник безкоштовно, це ж твоя інституція. Але, на жаль, це так не працює. Маю враження, що зараз в ІПСМ арткритику взагалі не сприймають як серйозну діяльність (лише як об’єкт дослідження). Не те щоб це мене демотивувало, але це точно не підтримує навіть морально, не кажучи вже про інституційну підтримку.

В особистісному плані у мене є досвід пленерів, куди я приїжджала як художниця. Тож я розумію, що на симпозіумі у мене зберігається художня оптика, тільки змінився медіум: у творчій практиці я перейшла від переважання живопису до тексту. Це надзвичайно цікавий досвід. Окрім того, у мене є художня освіта, і я, мабуть, все ще відчуваю себе у таборі художників. Моя оптика, сприйняття, бажання розставити акценти і, гадаю, багато інших речей – все ще по суті художні. Арткритика для мене є якимось компромісом між художністю як методом і художністю як темою, і ще – можливістю реалізувати цей компроміс у медіумі тексту. Зараз цей медіум для мене є більш сродним, ніж інші художні методи. Хоча також сильний інтерес і тяжіння у мене викликає скульптура. Я маю освіту живописця, але наразі об’єм і текст викликають у мене більшу зацікавленість, ніж площина і колір. Тому тут і зараз я авторка тексту про скульптуру, але десь у своїй картині світу я також потенційна авторка скульптури (хоча б у якості експерименту), тому що цей медіум мені так само цікавий, як медіум тексту. У результаті (не в останню чергу з огляду на те, яким є окреслений вище соціальний аспект) арткритика для мене – це дуже особиста річ, компромісна, погранична, експериментальна.

Наташа Нагаєвська: Сьогодні метаболізм арткритики регулюється специфічно: з одного боку, вона здатна проковтнути багато поживної інформації і виробити потрібну для стабільного функціонування кількість енергії, з іншого – вона не знає, як цю енергію розподіляти та зберігати. Це все тому, що арткритикою (особливо зараз і особливо в Україні) займаються різнопрофільні фахівці. Особисто я зайшла в неї через історію мистецтва (навчалася на факультеті історії мистецтв Ягеллонського університету у Кракові) та кураторську практику, куди потрапила через музичну практику. Ця інтердисциплінарна кунсткамера мого досвіду в своєрідний спосіб дає свіжого повітря інтерпретаціям мистецьких витворів, допомагає вийти за межі дещо обмежених методів досліджень, розширює їхній аналітичний спектр, впроваджуючи нові способи комунікації з мистецтвом. Якщо з історією мистецтв все більш-менш зрозуміло, то несподіваніші ефекти дає музика як найабстрактніший вид мистецтва. Я неодноразово зауважувала, наскільки людині, яка розуміє і вміє практично реалізувати музичні пошуки, наприклад, Шнітке чи Бартока, змістовніше вдається відчути, наприклад, абстрактні форми скульптурних експериментів. Музика пояснює так, як не відтворити у слові, і те, чого не пояснити наявними метафорами, але що відчутне на фізичному рівні і що у скульптурних чи будь-яких інших формах намагаються відтворити митці. Музична грамотність створює особливі емоційно-словесні структури, які допомагають розширити спектр візуального сприйняття та зрозуміти найбільш тонкі мембрани художніх матерій. Інколи мої музичні смислові пошуки мені самій заважають: не можу, розглядаючи скульптурно-просторові експерименти Лучо Фонтана, не чути скрипкових надривів з «Tabula rasa» Арво Пярта, не можу, розглядаючи скульптурну інсталяцію Магдалени Абаканович при Міському музеї сучасного мистецтва в Хіросімі, не чути «Плач» Кшиштофа Пендерецького. А після резиденції для арткритиків у рамках Канівського міжнародного симпозіуму не можу, торкаючись зором робіт Олександра Дяченка, які знаходяться на території «Княжої Гори», не відчувати плавних, тягучих джазових рітардандо. 

Яка роль конкурсів та резиденцій для розвитку арткритики в царині скульптури?

Христина Семерин: Гадаю, що ця роль колосальна. Для мене конкурс став можливістю вперше написати суто про скульптуру. Він створює запит і затребуваність, без якої майже нереально очікувати, що з’явиться сама собою ціла галузь арткритики. На резиденції я вперше, бо багато часу не могла собі дозволити «випасти з робочого графіку». Це хороший досвід і воістину неймовірне місце. Спокій, природа і Дніпро поряд, спілкування, скульптура і скульптори навколо, унікальний простір, де пам’ять про Шевченка і Канів перетинається й співіснує з сучасним мистецтвом, це й постійний контакт із кураторкою конкурсу Катериною Підгайною, що з усім встигає допомогти; це вирішення побутових питань без тебе (таких як «коли і що приготувати їсти на обід?»), комфорт, які створили не тільки «особливу атмосферу», але реальні умови для роботи. Голова перезавантажується, у спілкуванні народжується купа ідей, і є час то все опрацювати на самоті у спокої. Підсумую за власним досвідом: без конкурсу людина може й не розкрити свій талант в арткритиці, а без резиденції важко знайти місце у графіку, час і ресурс на розвиток власної праці, особливо на початку шляху. Тож ці можливості вкрай цінні.

Наталя Мандра: Мене вразив цьогорічний формат резиденції для арткритиків на базі скульптурного симпозіуму, насамперед, самим своїм існуванням. Я не знаходжу йому аналогів в Україні. Найближчим, як мені здається, є симпозіум сучасного мистецтва на острові Бірючий, який видавав своє друковане видання «Бірючий», але запрошені авторки тоді працювали все ж таки скоріше як журналістки. Резиденція для арткритиків у Каневі, можливо, більш націлена на певні світоглядні трансформації, на часткове переформатування поглядів. Принаймні, мої погляди дещо підкорегувалися як унаслідок спостережень багатьох технічних моментів, що обумовлюють роботу скульптора з каменем, так і внаслідок історій з професійного життя, почутих з перших вуст. Занурення у концентроване мистецьке середовище, яким є симпозіум, надзвичайно поживне в інтелектуальному та емоційному плані, а завдяки  розмаїтому скульптурному парку це перебування надає ще й інтенсивний сенсорний досвід.

Наташа Нагаєвська: Ця резиденція для арткритикинь у рамках симпозіуму стала моїм першим досвідом із подібним форматом. Тут, у Каневі, за кавовими бесідами слова самі складалися в метафоричні палімпсести, лейтмотивом яких стали верески болгарок по граніту. Такі спільні резиденції художників та арткритиків досить гармонійно взаємодоповнюються. З одного боку, ти можеш дослідити «таємницю» художнього процесу та відрефлексувати його у слові, з іншого – з’являється певна група людей, яким ці рефлексії можуть бути цікавими (що значно підбадьорює, напевно, не лише мене). Спілкуючись зі скульпторами, Катериною Підгайною та самими учасницями резиденції для арткритикинь, я вкотре переконалася, скільки ще не досліджених і трансцендентних тем чекають на своїх авторів. 

Яку роль для арткритики грають медіа?

Христина Семерин: Як відомо, те, про що не пишуть медіа, не існує. У широкому розумінні медіа – це не тільки ЗМІ, а й усе, що опосередковує та передає інформацію. Ми є не лише дослідниці, а й медійниці, тож знаємо цю кухню. Безумовно, без медій, зацікавлених у арткритиці, важко говорити про її не те що розвиток, а саме існування. Медіа – це не тільки публічна платформа, хоча вона вкрай важлива. Це є також спільнота, авдиторія, яка формується й розвивається разом із текстами і дискутованими темами, нові авторки та автори, що можуть підтягуватися на поставлений рівень, а далі й рухатися вище. Все воно створює злагоджену і здорову екосистему, яка працює на перспективу. Тому мені сподобалася ідея окремого медіа на сайті «ЧервонеЧорне». Це нагально для розвитку української арткритики та, зокрема, критики скульптури, що її, за загальною думкою, бракує в українському просторі. Сподіваюсь долучатися текстами.

Наталя Мандра: Для арткритики важливі медіа, а для медій важливе фінансування. Фінансування – це ключовий аспект, бо якщо його мати на стабільній основі, то можна заснувати своє медіа і розбудовувати його тими матеріалами, якими вважаєш за потрібне, бо медій, які фахово (і хоча б не в рубриці «лайфстайл») пишуть про сучасне мистецтво, в Україні настільки мало, що загубитися на їхньому тлі просто неможливо. Я поділяю думку Олександра Дяченка, який вважає, що найбільш зацікавленими у розвитку арткритики (зокрема через фінансування медіа) мали би бути колекціонери. Бо коли мистецтво відрефлексоване, воно стає більш видимим для широкої аудиторії (не лише у межах країни, а й на рівні національного мистецтва та його видимості для світу теж). Арткритика – це інструмент рефлексії, і не так важливо, у який саме кошик класти такий інструмент – чи це буде інтернет-медіа, чи це буде інституційна дослідницька платформа, як у PinchukArtCentre (хоча, звісно, не варто класти усю арткритику до одного кошика). Проблема в тому, що наявні медіа або мають дуже малий бюджет на матеріали про мистецтво (що відповідно означає низький гонорар), або взагалі сповідують дивну політику не сплачувати гонорар. У такій ситуації рефлексія щодо мистецтва набирає статусу хобі, дозвілля. Переважно в такому стані арткритика зараз існує – автори, які мають професійну підготовку та зацікавленість до цієї справи, заробляють гроші чимось іншим, і раз чи два на рік на дозвіллі пишуть статтю щодо особливо цікавої їм виставки або іншої мистецької події. Тож ви залюбки почуєте, що «арткритики в Україні практично не існує», але ось причини, чому її не існує. Немає фінансування – немає арткритики. Нічого несподіваного.

Наташа Нагаєвська: Оскільки арткритика в Україні знаходиться на стадії формування, медіа важливі, як ніколи. Саме вони допомагають заповнити професійно зібраними текстами відсутню, але життєво необхідну ланку непевної української артсистеми. Основним завданням медіа сьогодні є створення адекватних умов для діяльності арткритиків. Редактори часто жаліються на мізерну кількість хороших текстів. Проблема часто в тому, що дійсно хороші матеріали залишаються самою ж редакторською командою проігнорованими, випханими на маргінес, перемеленими цензурою. Питання смаку та заангажованості надалі орендують медіапросторові платформи. Тому, коли в полі зору виростають відкриті конкурси для авторів, що професійно досліджують мистецтво (як, наприклад, цьогорічний Канівський у рамках скульптурного симпозіуму), неможливо не дати своєму тексту можливість наскрізного виходу зі списку «на майбутнє».